Читати книгу - "Пісні про любов і вічність (збірник)"

– Ви еволюціоніст, – кажу я.

– Я завершив свій Новий Заповіт еволюціонізму. Соціонічна модель злочину.

У його класифікації присутні хрестоносець, язичник, нероба і фауст. Діді Ольгердівна доводить, що або Еркюль Пуаро – нероба, або Агата Крісті помилилася в описанні.

– Згадайте цю його фразу, Ольгерде Костянтиновичу: «В опаданні жовтого листя з дерев викликає жаль той факт, що воно не лягає акуратними купками, а розлітається навколо». По-моєму, це вказує на те, що він усе ж таки належить до нероб, причому нероб денного, аполлонічного типу.

– Цієї осені я завершив свою монументальну працю, – пояснює Ольгерд Костянтинович. – Поки ми сиділи з Діді Ольгердівною без грошей у Григорівці, я закінчив власну соціонічну модель. Я завжди відчував недовіру до моделі, яку запропонувала Аугустінавічюте.[19] Було відчуття, що там закралась якась помилка. У жовтні я взяв аркуш міліметрівки розмірами метр на метр і почав наносити на нього основи нової моделі. Це зайняло в мене два місяці.

– Ольгерд сидів по шістнадцять годин над нею, просто не можна було пройти повз, так напружено працював… – каже Діді Ольгердівна.

Я вже чув відгуки від своєї знайомої Вікторії, яка розмальовувала один із кутів у домі Діді Ольгердівни. Вона казала, що нова мапографія просто стинає голову.

Я кажу Ольгерду Костянтиновичу, що його аскези кидають у холодний піт.

– Йоги вважають, що вся сила аскез накопичується в нас у ступнях, – кажу я йому. – Тож якщо ви захочете поділитися цією силою з Діді Ольгердівною, аби вона краще розуміла вас і ваші експерименти, їй необхідно масувати вам ступні.

– Гм, ступні… Цікаво, я завжди мав особливий інтерес до ступень, – відповідає Ольгерд Костянтинович. – Я з дитинства вважав, що вони недосконалі. Лещата, лижви, кеди, зрештою – усе це різні насадки на ступні, щоби поміняти якість нашого існування. Я бажав би, аби в мене замість ступень були копита…

– Копита? – дивуюся я.

– І хвіст. Тоді я вважав би, що людське тіло досконале.

Коли Діді Ольгердівна вийшла з-за столу, я передав Ольгерду Костянтиновичу краплі.

– Ці ліки зроблено з бобів святого Ігнатія. На острові, де він мешкав в останні роки життя, він знайшов певну рослину, яка допомагала йому в його муках. Це ліки проти горя, – кажу я Борискові. – Даю вам їх, бо, наскільки можу судити, симптоми в нас однакові. Мені вони вже не потрібні.

– А які були симптоми у тебе?

– Біль у серці – гострий, сухий, ріжучий. Нудота. Запаморочення голови. Аж до втрати свідомості. Відчуття нещастя. Це все – ознаки горя.

– Ну, загалом такі ж, – погоджується Ольгерд Костянтинович і ховає ліки в рукав.

Я вирушаю до Лукавиці, уже по дев’ятій, сонце припікає. Операторська група в Лукавиці, за сім кілометрів від Григорівки, майже на кордоні з Зоною, зупинилася в домі такого собі молодика, одного з тих, хто втік, будучи сповна розуму, від цивілізації, де мав вигляд меткого шеф-кухаря одного з найдорожчих київських ресторанів.

Ми знімаємо сцену, в якій виявляється, що Саша страждає на лунатизм. Схоже, вона сама це коло з вогню і виклала.

Сідаємо на машини та їдемо до лабіринту. Лабіринт міститься біля недобудованої гідроелектростанції неподалік Бучака, загублений серед верб на штучному пляжі. Його будувала донька незабутнього маркіза де Карамболя, того самого, який вітав у себе київського мага Олика Б. банкою протухлої душенини.

Віктор, не приховуючись, ділиться своїми думками просто в машині.

– От я думаю, Олеже, що ж Саша за жінка така. Сашо, ти заміжня?

– Ні, якось не склалося.

– Дітей позашлюбних немає? – уточнюю я.

– Ні, – знічується Саша.

– От і прикинь тепер, Олеже. Дев’ятеро чоловіків збираються бозна-де, аби влаштувати цій молодій особі ініціацію в лабіринті. Одна Саша проти дев’яти чоловіків. Ти ж усвідомлюєш, Сашо, що це буде за ініціація?

– Типу того, – невиразно відповідає вона.

Віктор випитує рік і дату народження Саші й вираховує знак Саші за майянським гороскопом. Виявляється, що ми з Віктором – наче два її ангели-охоронці, один справа, інший зліва. Випадковостей у таких місцях не буває.

Саша проходить ініціацію лабіринтом. Вона мовчки ходить його поворотами, вітер тріпоче її волосся. Блакитне небо пропікає полуденне сонце, білий пісок і кущі верб додають відчуття сюрреалістичності цьому безлюдному пляжу. Саша виходить з лабіринту і починає плакати, камера знімає це, але вже не зрозуміло, чи вона плаче награно, чи це – по-справжньому.

Зелені хащі тріпочуть у сутінковому вітрі. Саша пробирається крізь зарості до дому Діді Ольгердівни. Побільшеним кадром – її обличчя, спотворене якимось стражданням. Камера ковзає по дому оператора, де колись жила сім’я, що трагічно закінчила в божевільні. Знову – погляд угору. Сад Діді Ольгердівни. Вхід до будинку. З дому чується музика. Хтось грає на фортеп’яно. Камера наїжджає на двері, й ті розчиняються навстіж. Саша заходить до вітальні та застає дивну високу постать за роялем у куті. Поля широкого капелюха затуляють її обличчя.

– А де Ольгерд Костянтинович? – з нотками паніки в голосі озивається Саша.

Музика обривається, піаніно замовкає.

Постать обертається, стає зрозуміло, що це – жінка. У неї воскове обличчя і неприродна посмішка. На ній яскравий макіяж. На плечі в жінки сидить велика ящірка.

Жінка погладжує ящірку на плечі й промовляє:

– Ольгерд Костянтинович? Він тут не живе. Це мій дім.

– Але ж я бачила його вчора?

– Вчора? А-ха-ха-ха-ха! – сміється жінка. – Це неможливо! Його не було тут уже кілька місяців.

Саша безсило падає в крісло біля вікна, під узором, що малювала Вікторія, ця думка знову і знову закарбовується мені в голові: під узором, що малювала Вікторія.

– Сашо, – озивається Віктор, що заходить до вітальні. – Нам час їхати. Куди ти втекла?

– Мені потрібно побачитися з Ольгердом Костянтиновичем, – тихо каже Саша до Діді Ольгердівни.

– Ну, він появиться нескоро, але ви можете зупинитись у мене і пожити, скільки вам треба, – з неприхованою радістю каже Діді Ольгердівна. – Залишайтеся!

– Сашо, ти що надумала? – кажу я. – У тебе вінчання. Тобі треба повертатися до Києва.

– Я залишаюся.

Діді Ольгердівна переможно дивиться на мене, на Віктора, на програміста, на чоловіка з камерою. Їй є чому порадіти. Її рука автоматично гладить ящірку на плечі. Сутінки пульсують в очах синім і білим. У вухах гудить тиша півострова.

– Знято!

Ми повертаємося в одній машині – я, режисер, Ольгерд Костянтинович, оператор. Віктор, Саша та решта команди їдуть іншою. Режисер «переливає» знятий матеріал на свій «макбук про». Він задоволений.

Темніє, ми їдемо короткою дорогою крізь ліси.